Історичні віражі «Феномен меценатства»

Я маю намір говорити про героїв, про те, як ставилися до них люди і яку вони відігравали роль; про те, що я називаю пошануванням героїв і героїчним у людських діяннях.

                Томас Карлейль

    5 грудня у світі відзначають Всесвітній день волонтерів, меценатів. Центр (Пункт) європейської інформації пропонує здійснити подорож у часі , прийти в сьогоднішній день через далеке минуле. Минуле – це люди і їх діяння. Минуле цих людей – це не тільки їхнє минуле, а й наше з вами.

    Вже у стародавній Греції та Римі були закладені моральні основи благодійності, принципи і базові форми, були розглянуті мотиви і деякі обмеження в області благодіянь. Європейська цивілізація і багато інших християнських країн і досі використовують цю велику спадщину античного світу.

    Римський політик і філософ Цицерон виділив два види допомоги – справами і грошима – останній спосіб є простішим, особливо для заможної людини, але перший є більш бажаний, більш блискучий і більш гідний хороброї і доброчесної людини.

    Особливими формами благодійництва є меценатство та спонсорство. Благодійність та меценатство є важливою складовою громадянського суспільства та вагомим сегментом соціокультурного життя кожної країни. Так, близько третини соціальних програм у Західній Європі здійснюється благодійними організаціями. 

    Згідно інформації організації CEREC (Еигореап ommittee for Business, Arts and Culture) найбільш привабливими для благодійної діяльності та меценатства у світі є образотворче мистецтво, театр та культурна спадщина. Починаючи з 2000 р., спостерігається зростання та загальна тенденція збільшення обсягів спонсорської допомоги на культуру. У Німеччині видатки комерційного сектору на культуру становлять 500 млн євро (2004 р.), в Італії близько 200 млн євро (2003 р.), в Австрії близько 40 млн євро (2003 р.).

    Усі європейські країни законодавчо стимулюють спонсорство і меценатство, але не це є основною мотивацією компаній. Підтримка культури зумовлена високим рівнем соціальної відповідальності бізнесових структур і маркетинговими цілями. Загалом, європейська практика державного стимулювання розвитку благодійництва передбачає застосування низки механізмів. Серед них – податкові пільги (Велика Британія, Франція, Бельгія), відсоткова філантропія (Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща, Чехія), створення іміджу престижу, взаємовигідне співробітництво тощо. 

Україна також має свою історію меценатства, яка приховує в собі чимало і загадкових, і драматичних людських доль.

Майже всі князі нашої Київської Русі були великими ктиторами: за неписане правило кожному з них було будувати на рідній землі храми, вкладаючи величезні не тільки державні, а й власні кошти.

 Неписаним правилом для козацької старшини було будувати храми, шпиталі, школи й утримувати їх. Так гетьман Петро Сагайдачний з усім Кошем Запорозьким записався до Київського братства й заповів на академію майже всі свої кошти.

 Іван Мазепа також ввійшов в історію як меценат. Ось тільки найбільші монастирі й церкви, що їх спорудив або перебудував за свій кошт Мазепа: Печерська лавра, Братський, Кирилівський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Каменський, Батуринський Крупицький; кафедральні собори в Києві, Переяславі, Чернігові. А ще й поза межами України – у Вільні, у Рильську і навіть у країнах православного Сходу. Мазепа задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на благодійництво. І на нього рівнялися Кочубей, Герцик, Горленко, Лизогуби, Мокієвський, Гамалії та чимало інших представників української аристократії, що також споруджували храми на своїй землі.

 А мати гетьмана Мазепи Марія-Магдалина, яка 1686 року постриглася в черниці Київського Вознесенського монастиря; згодом вона стала ігуменією Фроло-Вознесенського монастиря в Києві і здійснювала широку благодійницьку місію: опікувалася братською школою, друкувала книжки, заклала сиротинці, шпиталі, безплатні їдальні для бідних. Христина Алчевська заснувала й утримувала своїми коштами школу для неписьменних. Поміщиця з Полтавщини Катерина Скаржинська заснувала історико-етнографічний музей, який подарувала Полтавському губерніальному земству. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів Тарновських, Григорія Галагана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, кілька поколінь Терещенків.

    А хіба не меценатом був письменник, драматург Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької ? Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів. Зразками меценатів і благодійників на рубежі ХІХ-ХХ ст. в Україні були династії підприємців-цукрозаводчиків батька та сина Харитоненків. За кілька десятиліть родина Харитоненків зробила значний внесок у розвиток систем охорони здоров’я, освіти, образотворчого й музичного мистецтва. Численні архівні джерела, спогади сучасників свідчать, що батько і син Харитоненки витрачали мільйони карбованців із своїх прибутків для заснування і будівництва шкіл, гуртожитків, лікарень, благодійних установ, для впорядкування міст та інших населених пунктів, на матеріальну підтримку церкви, художників, архітекторів, музикантів. У місті Суми на кошти підприємців було побудовано: реальне училище, кадетський корпус (500 тис. крб), дитячий притулок (вартістю 90 тис. і 150 тис. крб на його утримання), Троїцький собор, дитячу лікарню Святої Зінаїди на 20 ліжок, оснащену необхідним медичним обладнанням (30 тис. крб), школу для дівчаток із багатодітних сімей і сиріт, засновано стипендію для учнів реального училища, прокладено бруківку в центральній частині міста. Син Івана Герасимовича, підтримуючи розвиток художнього мистецтва, зібрав унікальну колекцію творів російських і західних художників, яка зберігалася в Москві, у Пархомівському і Наталівському маєтках (майже 600 картин). На жаль, у роки революції більшість з них була розпорошена по різних музеях, частина – безслідно зникла. Безумовно, це тільки частина добрих справ відомих українців у царині меценатства, що може стати гідним прикладом для наслідування.

Книги з фонду ПОУНБ імені І. П. Котляревського, в яких відтворено яскраві сторінки української історії, культкультури крізь призму феномена меценатства:

   63.3(4УКР)-7

   С 47

Слабошпицький, Михайло Федотович.

    Українські меценати [Текст] : нариси з історії української культури / М. Ф. Слабошпицький. - К. : Ярославів Вал, 2001. - 328 с.

63.3(4УКР)-8

Х 82

Хорунжий, Юрій Михайлович.

    Мужі чину [Текст] : історичні парсуни / Ю. М. Хорунжий. - 2-е вид. - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. - 424 с. - 17300 экз.

63.3(4УКР)-76

Х 82

Хорунжий, Юрій Михайлович.

    Українські меценати [Текст] : доброчинність - наша риса / Ю. М. Хорунжий. - К. : КМ Академія, 2001. - 138 с. - 1000 экз.

 Віртуальна виставка-портрет

 "Дзвінкоголосий бог поезії"

4 грудня  1875  року народився Райнер Марія Рільке – відомий австрійський поет-символіст.

     Рільке як поет зійшов на такі вершини, яких мало кому дано досягти. "Що після Вас залишається робити поету? – запитувала Марина Цвєтаєва і сама давала відповідь: – Можна перебороти майстра (наприклад, Гете), але перебороти Вас – означає перебороти поезію... Ви – нездоланне завдання для прийдешніх поетів". 

    Рільке сприймався сучасниками як велетень поезії, як хранитель багатовікової поетичної культури Європи. Він перетворився на символ не лише усамітненого поета, котрий цурався побуту, щоб пізнати суть буття, а й творця високої духовності, якої так бракувало в реальному житті. Він був поетом, який усамітнився у вежі Мюзот, щоб чіткіше і ясніше бачити сучасний світ, щоб записати для нащадків свої передчуття майбутнього.

    
 Центр (Пункт) європейської інформації пропонує ознайомитися з віртуальною виставкою-портретом "Дзвінкоголосий бог поезії", підготовану до 145-річчя від дня народження Райнера Марії Рільке.

<

 Літературно-мистецька замальовка "Осінні мотиви"

Ось і полишає нас красуня-осінь.  Йде, забираючи з собою затяжні дощі, жовтогарячий листопад за вікнами, осінній тихий смуток. 

Центр (Пункт) європейської інформації запрошує поринути у світ вишуканої поезії,  світ  мистецтва.

 Клуб європейського кіно

Перегляд та обговорення мелодрами режисера Робера Енріке «Стара рушниця»

25 листопада 2020 року в Клубі європейського кіно відбулися перегляд та обговорення мелодрами режисера Робера Енріко «Стара рушниця». Як завжди, у «кінозалі»  відділу обслуговування користувачів зібралися поціновувачі європейського кіномистецтва. Тетяна Гусар, координаторка Центру (Пункту) європейської інформації, підготувала цікаву розповідь про історію створення стрічки та акторів, які виконали головні ролі.

Стрічка французько-німецького виробництва на широкі екрани  вийшла у 1975 році і відразу знайшла свого глядача: фільм у кінотеатрах переглянули більше 3 мільйонів глядачів. В 1976 році мелодрама виборола три премії «Сезар» (премія Академії мистецтв і технологій кінематографа) в номінаціях: найкращий фільм, найкращий  актор та найкраща музика. 1985 року фільм «Стара рушниця» отримав премію «Сезар Сезарів» як найкраща стрічка десятиліття. Робер Енріко зумів органічно поєднати у своїй стрічці жорстокі сцени з ліричними відступами у вигляді спогадів головного героя про щасливе довоєнне життя. Моторошні сцени жорстоких вбивств і чаруючі своєю красою та насиченими яскравими кольорами пейзажі, кохання з першого погляду і відчай, що спопеляє серце й душу – все це вражає і захоплює з першого кадру.  Цей фільм з вражаючою точністю показав особисту драму чоловіка, який, втративши доньку й кохану дружину, перетворюється на безжалісного месника-вбивцю. Головні ролі виконали зірки європейського кінематографа Філіпп Нуаре та Ромі Шнайдер.

Незважаючи на трагізм деяких моментів, фільм сподобався всім глядачам і викликав жваве обговорення.

 Клуб європейського кіно

Клуб європейського кіно запрошує на перегляд мелодрами режисера Робера Енріко "Стара рушниця"

 Інтерактивна гра-скачки 

"Роберт Льюїс Стівенсон та його роман «Острів скарбів»"

Роберт Льюїс Стівенсон – один з найпопулярніших англійських письменників, а «Острів скарбів» - його найкращий пригодницький роман, яким уже понад століття зачитуються діти та дорослі всього світу. Адже, напевно, немає людини, яка б не любила читати про романтичні пригоди,  таємничі загадки, жорстоких піратів, справжню чоловічу дружбу, пошуки скарбів, а ще й коли  це все приправлене жменькою доброго гумору та веселих жартів!?

 Центр (Пункт) європейської інформації пропонує взяти участь у грі-скачках "Роберт Льюїс Стівенсон та його роман «Острів скарбів»"та здобути перемогу. Не забувайте, що в змаганнях  важлива швидкість! Гра відбувається на широкому екрані !!!

 Інформаційна година

                                «Толерантність для кожного»                            

                                                              Тепер, коли ми навчилися

Літати по повітрю, як птахи,

Плавати під водою, як риби,

Нам не вистачає тільки одного:

Навчитися жити на землі, як люди.

                      Бернард Шоу

16 листопада 1995 року країни-члени ЮНЕСКО прийняли Декларацію принципів толерантності та, за ініціативи Генеральної асамблеї ООН, урочисто проголосили цей день Міжнародним днем толерантності. Цей день нагадує всім нам про те, що насильство, тероризм, етнічне та релігійне переслідування – це ті явища, яким не повинно бути місця в XXI столітті.

 Центр (Пункт) європейської інформації пропонує пригадати основні принципи толерантності та ознайомитися з інформаційною годиною «Толерантність для кожного», підготованою до Міжнародного дня терпимості. 

Толерантність (терпимість) означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими. 

Поняття «толерантність» у різних мовах має різні відтінки.

Так, в англійській мові – це готовність і здатність без протесту сприймати особистість або подію.

У французькій – повага свободи іншого, його способу думки, поведінки, політичних і релігійних поглядів.

У китайській – уміння дозволяти, допускати, проявляти терпимість відносно до інших.

    В арабській – прощення, м'якість, поблажливість, жалість, прихильність, терпіння.

    У перській – терпіння, витривалість, готовність до примирення.

 У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» під редакцією В. Т. Бусел написано, зокрема: «Толерантність – здатність індивіда сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також особливості поведінки та способу життя інших».

Ідея толерантності має давню історію. Духовне розкріпачення особи поряд з її економічною та політичною свободою відстоювали мислителі минулого, спираючись на вчення про природне право. Про толерантність у своїх працях «Нариси про терпимість», «Листи про віротерпимість» писав Дж. Локк, у «Трактаті про віротерпимість» до розгляду цієї категорії звертався Вольтер. Філософ-соціолог Г. Маркізе вважав її байдужим потуранням, небезпечним тим, що воно може призвести людину до перетворення на співучасника тих, хто розмовляє з позиції сили. Великий німецький поет Гете писав: «Перед розумною людиною треба схилити голову, а перед доброю серцем – встати на коліна». Тарас Шевченко зазначав: «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне».

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. 

Необхідно зазначити, що існує поняття про різні типи толерантності:

1. Байдужість до існування різних поглядів та практик. Цей тип характеризує ситуацію, коли різні системи поглядів допускаються, за умови, що вони не суперечать загальнолюдським нормам.

2. Повага до іншого, якого я не розумію і з яким я не взаємодію. Цей тип виокремлюють в силу рівноправності культур і відсутності привілейованої системи поглядів і переконань.

3. Терпимість до слабкості інших.

4. Розширення власного досвіду та критичний діалог, що спирається на діалогічність природи розуму.

Як основні види толерантності доцільно визначити толерантність політичну, релігійну, економічну, правову.

У контексті європейського мислення толерантність – це не лише необхідна складова сучасної культури, але й універсальна цінність людства. На міжнародному рівні до толерантності належить взаємна пошана різних культур і традицій. Визнання самоцінності інших культур полегшується, якщо увага спрямована на об'єднуючий фактор, на загальнолюдські позиції: готовність допомагати, нести цивілізованість і чесність.

Толерантність можна назвати цінним даром, даним згори. Отримав її кожен, але не кожен здатен бути настільки сильним, щоб скористатися нею.

Кожен з нас повинен прагнути підтримувати принципи терпимості, плюралізму, взаємної поваги та мирного співіснування. Декларація принципів толерантності чітко формулює положення про те, що у повсякденному житті толерантність – це не бездіяльність, а активна життєва позиція, суть якої полягає не стільки в тому, щоб терпіти чужий спосіб життя, поведінку, звичаї, почуття, думки, ідеї або вірування, але охоче визнавати та приймати поведінку, переконання і погляди інших людей, які відрізняються від своїх власних. Разом із тим, прояв толерантності, який співзвучний принципу поваги до прав людини, не означає терпиме ставлення до соціальної несправедливості, злочинів та правопорушень, відмову від своїх поглядів або поступки перед чужими переконаннями.

Так, люди за своєю природою розрізняються за зовнішнім виглядом, соціальним станом, мовою, статтю, поведінкою і цінностями. Цей перелік критеріїв відмінності можна продовжувати без кінця.

Ми всі різні. Але ми всі рівні. Як говориться в чудовій рекламі «Ініціативи розмаїття» – «у нас більше спільного, ніж ви думаєте». Тож кожна людина має право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність.

Мир неможливий без терпимості, а розвиток та демократія неможливі без миру.

Толерантне ставлення людини

Збереже планету від негод,

Розрубає мотлох павутини,

Переріже нитку перешкод.

Толерантне ставлення до всього

Збереже, врятує і спасе,

Допоможе вгледіть перемогу,

Допоможе витримати все.

Будь завжди нестримним вільнодумцем,

Свої мрії пензлем намалюй.

Освіти життя яскравим сонцем,

Толерантний Всесвіт побудуй!

Книги та статті з періодичних видань з фондів ПОУНБ

 імені І. П. Котляревського:

                                    

  86.38

   Г 99

                                   

Гюлен, Фетхуллах.

  Діалог і толерантність [Текст] : пер. з тур. / Ф. Гюлен. - К. : Вид-во Жупанського, 2012. - 374 с. 

66.011.1

Т 52

    

Толерантность [Текст] / ред. М. П. Мчедлов. - М. : Республика, 2004. - 415 с.

                     

  37:908(477.53)

  Т 52

     Толерантність. Волонтерство. Лідерство [Текст] = Tolerance. Volunteerism. Leadership : навчальний посібник / І. Капустян [и др.]. - Полтава : Сімон, 2016. - 51 с. - Англ. мовою.

                                          

    87.216

    Ч -391

Человек: образ и сущность (гуманитарные аспекты) [Текст] : толерантность и архитектоника эмоций / ред. Л. В. Скворцов. - М. : ИНИОН РАН, 1996. - 250 с. 

ГРИВА, О.

    ВИХОВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ / О. ГРИВА // ПСИХОЛОГ. - 2005. - Черв. (№ 21/22). - С. 3-18.

НЕСТЕРОВА, Н. В.

    МНОГООБРАЗИЕ ПОДХОДОВ К ПОНИМАНИЮ ТОЛЕРАНТНОСТИ / Н. В. НЕСТЕРОВА // ПРИКЛАДНАЯ ПСИХОЛОГИЯ И ПСИХОАНАЛИЗ. - 2006. - № 4. - С. 39-43.

НЕЧЕРДА, В.

    ТОЛЕРАНТНІСТЬ / В. НЕЧЕРДА // УРОК УКРАЇНСЬКОЇ. - 2007. - № 9/10. - С. 17-18. - Про термін.

ОЛЬХОВИК, СВІТЛАНА.

    ТОЛЕРАНТНІСТЬ - ШЛЯХ ДО ҐЕНДЕРНОГО ПАРИТЕТУ : формування толерантності у підлітків / С. ОЛЬХОВИК // ПСИХОЛОГ. ШКІЛЬНИЙ СВІТ. - 2012. - Трав. (№ 10). - С. 7-8.

ПРОКОПЕНКО, Т. В.

    ТОЛЕРАНТНІСТЬ ВРЯТУЄ СВІТ : (виховний захід для учнів 7-8 класів) / Т. В. ПРОКОПЕНКО // ІСТОРІЯ ТА ПРАВОЗНАВСТВО. - 2009. - № 16/18. - С. 88-90. - Методика викладання.

 

Віртуальна виставка однієї книги

«У пошуках дорогоцінних скарбів»

13 листопада 2020 року виповнюється 170 років від дня народження  Роберта Льюїса Стівенсона, відомого англійського прозаїка і поета, літературного критика і публіциста. 

Сучасників Стівенсона дивували його витримка й мужність. Тільки великий оптиміст міг висловити таку думку: «Як багато усього є на землі, Тож будьмо щасливими, мов королі». Стівенсон ніколи не був моряком, але життєвий шлях цієї мужньої людини, котра перемогла біль і страх смерті, поєднаний з його невгамовними героями, сповненими сили та гідності.

Центр (Пункт) європейської інформації запрошує до незвичайної подорожі – подорожі сторінками роману Роберта Льюїса Стівенсона «Острів скарбів».

Клуб європейського кіно

 Інформ-хвилинка «Холодний ангел»

 8 листопада 2020 року виповнюється 85 років Алену Делону, відомому французькому актору театру і кіно.  А ще він – продюсер, режисер і сценарист, легенда французького кіно, якого досить часто називають  секс-символом 60-80-х років ХХ століття. А хтось знає, що Ален Делон до того ж ще й співак? Так от, на зйомках картини Валеріо Дзурліні «Перша ніч спокою» в Італії Делона запросили на студію для участі у запису французької версії італійського хіта «Parole… Parole…». І ось, через кілька тижнів після виходу, пісня раптово стає лідером продажів у Франції.  Отже, дует Алена Делона та співачки Даліди робить французьку версію пісні набагато популярнішою за оригінал.

 Ален Делон прожив у кіно тривале й цікаве життя, зігравши в добрій сотні фільмів, показавши себе яскравим, різноплановим артистом.  Делон працював із такими зірками кінорежисури, як Мікеланджело Антоніоні («Затемнення»), Лукіно Вісконті («Рокко і його брати», «Леопард»), Рене Клеман, Мельвілль та багатьма іншими. Бурхливі романи актора, народження його дітей, бізнес і вміння відпочивати розглядалися під мікроскопом багатьма поколіннями серйозних істориків кіно і папараці.

Ален Делон і Ромі Шнайдер

 Шлях Алена Делона до вершин світового кінематографа був трохи звивистим. Він працював спочатку в м’ясній лавці, потім в одному з паризьких ковбасних магазинів. Цілком можливо, що невдовзі Делон став би власником м’ясної крамниці, одружився й зажив би спокійним життям буржуа середньої руки, але не так сталося, як гадалося. Одного разу в метро юнак прочитав оголошення про набір до льотної школи. Він одразу ж кидає роботу й опиняється в лавах парашутно-десантних військ корпусу морської піхоти й потрапляє на війну в Індокитаї. За неналежну поведінку старший сержант Делон часто потрапляв до дисциплінарної роти. Вдень він вантажив рис, а ввечері сумирно повертався на гауптвахту. Попри все, як згадував актор: «…То був найщасливіший період мого життя. Саме завдяки йому я став тим, ким став потім, і ким є сьогодні». Після закінчення служби молодий вояка повертається в Париж, служить  офіціантом, але не довго: його напружували крики й накази адміністратора, метрдотеля, старшого офіціанта. Лакейська праця була  йому не до душі, тому Делон за порадою друзів розсилає власні фото кінопродюсерам, ходить на кінопроби. На перших в житті кастингах йому часто відмовляли. Говорили: занадто красивий. На щастя, Алена це аж ніяк не зупинило. Не маючи відповідної освіти, та всупереч всім прогнозам, йому вдалося підкорити не лише глядацьку аудиторію, а й заручитись підтримкою багатьох кінокритиків. Відомим Делон став після виходу на широкий екран детективу Рене Клемана «На яскравому сонці» – першої екранізації роману Патриції Хайсміт «Талановитий містер Ріплі», де він блискуче зіграв роль чарівного покидька, людини з «обличчям ангела» й «душею диявола» – Тома Ріплі. Але світова слава прийшла до нього після ролі романтичного боксера Рокко (цілковитої протилежності Ріплі) у фільмі Лукіно Вісконті «Рокко і його брати» (1961). Критики визнали: перші серйозні ролі в кіно розкрили Делона як надзвичайно тонкого і складного драматичного актора. 

Ще в 1964 році Делон створив власну кіностудію під назвою «Delbeau Productions» і в тому самому році вже виступив і в ролі продюсера. Також упродовж своєї кар’єри він пробував свої сили і як сценарист, і навіть як режисер: у 1981 році на екрани вийшов його дебютний фільм – детектив «За шкіру поліцейського».

 Сам же красень вирішив коротати залишок життя в маєтку з тваринами – кіньми і численними собаками. Делон вважає, що тільки собакам можна довіряти і навіть влаштував на території свого маєтку собаче кладовище. Ймовірно, Ален Делон  краще за інших знає, які демони можуть бути  приховані в людській душі.

Невеликий подарунок всім шанувальникам і шанувальницям актора – нова пісня про кохання «Je n’aime que toi» («Я люблю тільки тебе») у виконанні Алена Делона:

Радимо прочитати таку літературу з фондів ПОУНБ імені І. П. Котляревського:

85.374.3(4ФРА)-8

Ц 79

Цондергельд, Райн А.

    Ален Делон [Текст] : хладнокровный ангел / Р. А. Цондергельд ; пер. с нем. - М. : Панорама, 1996. - 256 с. - (Мир кино). 

ВОДОВАТОВА, ЕЛЕНА.

    АЛЕН ДЕЛОН: ЖИЗНЬ ПОД СОФИТАМИ / Е. ВОДОВАТОВА // ЛИЧНОСТИ. - 2011. - № 8. - С. 4-27.

ДЕЛОН, НАТАЛИ.

    НАТАЛИ ДЕЛОН: "НАШ БРАК С АЛЕНОМ БЫЛ ПОСТРОЕН НА СТРАСТИ И НЕРВАХ" / Н. ДЕЛОН ; беседовала Ю. КОЗЛОВА // КАРАВАН ИСТОРИЙ. УКРАИНА. - 2009. - № 11. - С. 90-114.

ПУТЬ САМУРАЯ [ТЕКСТ] : АЛЕН ДЕЛОН // КИНО ПАРК. - 2010. - № 11/12. - С. 58-64.

ЯНКОВАЯ, ОЛЬГА.

      ЛЕДЯНОЙ АНГЕЛ АЛЕН ДЕЛОН / О. ЯНКОВАЯ // НАТАЛИ. - 2010. - № 11. - С. 106-112.

          Клуб європейського кіно

Інформ-хвилинка

 «Вів'єн Лі – віднесена вітром»

 Така жінка з'являється раз на сто років, 

 і тоді весь континент не може відвести від неї очей.

 Орсон Уеллс

5 листопада виповнюється 107 років від дня народження Вів’єн Лі, легендарної англійської актриси і однієї  з найкрасивіших жінок в історії світового кінематографа. Центр (Пункт) європейської інформації пропонує пригадати цікаві факти з життя однієї з найвродливіших актрис «Золотої доби» Голлівуду. 

Вів’єн Мері Гартлі народилася 5 листопада 1913 року в гімалайському гірському містечку Дарджилінг (Індія). Її незвичайну, екзотичну красу пояснюють чи то індійським, чи то вірменським корінням  матері. Батьком Вів’єн був англійський   офіцер.

Акторські здібності почали проявлятися у Вів’єн ще в ранньому дитинстві, проте її підтримував тільки батько. У 18 років, всупереч волі матері, вона вступила до Королівської академії драматичного мистецтва. Через деякий час Вів’єн вийшла заміж за юриста Герберта Лі Голмана, у шлюбі з яким народила свою єдину дочку. До речі, свій псевдонім – Вів’єн Лі – актриса взяла від другого імені чоловіка.

Знайомство зі знаменитим Лоуренсом Олів’є, кумиром і чоловіком усього її життя, відбулося на зйомках мелодрами «Полум’я  над Англією». Між ними швидко зав'язалися дружні стосунки, які переросли в бурхливий роман, який тривав більше трьох років, оскільки обоє  на той час були одружені. Побратися вони змогли лише в серпні 1940 року. Це була одна із найкрасивіших і найзнаменитіших акторських пар тих часів.

 Вів’єн Лі та Лоуренс Олів’є разом зіграли в багатьох виставах. На знімальному ж майданчику вони співпрацювали лише тричі. Однією з найвідоміших  картин, де в кожного з них – головна роль, є стрічка  «Леді Гамільтон» кінорежисера Олександра Корди. Олів’є грає адмірала Нельсона, відомого  тим, що він двічі брав гору над армією Наполеона. Вів’єн Лі ж постає в образі прекрасної леді Гамільтон, якій, власне, відважний адмірал і мусив завдячувати своїми перемогами...

Ця чудова  пара прожила в офіційному шлюбі близько 20 років. Одна із версій  розлучення – психологічні проблеми Лі. 

Знаменитою на весь світ Вів’єн Лі зробила блискуче зіграна роль Скарлетт О’Хари в  кінострічці «Віднесені  вітром». У 26 років Вів’єн Лі отримала за цю роль свій перший «Оскар». Другий «Оскар» акторка отримала в 1951 році за роль Бланш Дюбуа в стрічці «Трамвай Бажання». 

У 1945 році вийшов ще один фільм з Вів’єн Лі в головній ролі – «Цезар і Клеопатра». Ця стрічка, одна з найпомпезніших британських постановок того часу, показала, що англійці можуть ставити фільми не менш масштабні, ніж Голлівуд. У 1947 році Олів'є був посвячений у лицарі й Вів’єн Лі, як його дружина, стала леді Олів’є. Вона зберегла цей титул навіть після розлучення пари в 1960 році.

Стрімкий злет кар’єри неґативно позначився на її психічному здоров’ї. З’ясувалося, що Вів’єн Лі страждає на «маніакальну депресію» – серйозне захворювання, яке на той час лікувалося лише шоковою терапією. В актриси спостерігалися часті зміни настрою, напади неконтрольованої аґресії, істерики тощо. До того ж, у середині сорокових років лікарі виявили в неї туберкульоз. Власне, через слабке здоров’я Вів’єн Лі і залишила по собі так мало фільмів – близько двадцяти.

Актриса продовжувала грати в спектаклях, знялася ще в двох фільмах, одержала  премію «Тоні» за роль у бродвейському мюзиклі «Товариш». Останнім її фільмом стала картина Стенлі Крамера «Корабель дурнів». 1967-й  – останній рік її життя. Загострюється туберкульоз. Вона відкладає репетиції спектаклю «Тендітна рівновага». Відмовляється від лікування.  7 липня актриси не стало. 

Цікаві факти:

• На пошуки актриси на роль Скарлетт пішло два роки. Було розглянуто колосальну кількість претенденток – 1400! Але жодна з голлівудських дів не підходила на цю роль.
• Питання із затвердженням актора на роль Ретта Батлера вирішилося набагато швидше. У списку претендентів було кілька зірок 30-х років. Творці фільму провели соцопитування, і за Кларка Гейбла проголосували 80% опитаних.

• Актриса, що зіграла Мамушку Хетті МакДеніел, стала першою темношкірою володаркою «Оскара». Але під час церемонії, так само як і на прем’єрі фільму, їй довелося сидіти в спеціальній секції залу, відведеній для «кольорових».
• В цілому в зйомках кінострічки «Віднесені вітром» задіяли 59 акторів і більше 2 тис. чоловік масовки, 1100 коней, 375 інших тварин і 450 карет. Було виготовлено більше 5,5 тисячі суконь і костюмів, включно з військовими мундирами, які пізніше довелося штучно зістарити за допомогою бруду і металевих щіток.

• Лондонський Музей Вікторії і Альберта викупив архів британської актриси Вів’єн Лі у її онуків. У число придбаних музеєм документів увійшли щоденники, фотографії, театральні та кіносценарії з позначками актриси, її численні нагороди, а також листи її чоловіка, актора Лоуренса Олів’є. В архів увійшли всі щоденники Вів’єн Лі, які вона вела з 16 років і до самої смерті. Актриса все життя ретельно збирала і систематизувала свою кореспонденцію, тому в розпорядженні музею виявилося також більше 7500 листів, які писали Вів’єн Лі і Лоуренс Олів'є їхні друзі та колеги. Серед адресантів: поет Т. С. Еліот, Мерилін Монро, Вінстон Черчилль і королева Єлизавета.